Ті, хто чекає

-

Йому за шістдесят. Сиве волосся під темною шапкою, пальто, яке, здається, пам’ятає кращі зими. Змарнілі очі, глибокі зморшки, що лягають навколо рота й лоба. Він тримає в руках складений аркуш — фотографію. Дістає її нечасто, ніби боїться зносити зображення до дір. Це його син. Уже не юнак, але ще зовсім молодий чоловік. На фото — усмішка, яка тепер здається з іншого життя.

Поруч стоять такі самі люди. Матері, дружини, діти. Час від часу хтось у натовпі починає плакати. Не голосно. Без істерик. Тут плач звучить інакше — як короткий подих, який не вдалося втримати.

Його дружина теж стояла тут.  Міцно стискала його руку в надії — щоразу повертаючись додому без новин. Вона завжди казала, що серце витримає. Не витримало. Інфаркт забрав її раніше, ніж вона дочекалася сина.

Коли автобуси під’їжджають, натовп здригається, ніби одна жива істота. Люди линуть вперед. Хтось хапає повітря ротом. Хтось затамовує подих Виходять бійці — змучені, розгублені, не всі одразу розуміють, де вони. Дехто дивиться в землю, дехто — в обличчя людей навпроти.

Потім починаються питання.

Тихі, уривчасті.

— Ви з ним не були?

— А такого не бачили?

— Він живий?

Питають і ті, хто повернувся з полону. Вони намагаються допомогти, як можуть. Зупиняються, вдивляються у фотографії, напружено згадують. Частіше за все хитають головами. Інколи кажуть: «Пробачте».

Він теж питає. Показує фото. Тримає його обережно, двома пальцями. Хтось дивиться довше, ніж потрібно. Хтось одразу відводить очі. Відповідь завжди однакова — ні. Він киває. Дякує. Зморшки на його обличчі стають глибшими.

Коли натовп починає рухатися, він напружується. Витягує фотографію ще раз. Проводить по ній пальцем — повільно, обережно. Ніби перевіряє: ти ще тут, я ще тут, ми ще маємо шанс.

Сьогодні син не повернувся. Він це розуміє ще до офіційних слів. Але не йде одразу. Стоїть до кінця, як стояв уже багато разів. Дивиться, як хтось знаходить свого. Як люди обіймаються, плачуть, сміються — незграбно, ніби вчаться цьому заново. Він радіє за них. Ця радість не знецінює його біль. Вона дає йому сили.

Він складає фотографію і ховає її в кишеню. Каже, що прийде знову. Бо чекання — це не про результат. Це про вірність.

І, можливо, саме завдяки таким людям країна тримається не лише на зброї, а й на тихій, впертій надії, яку неможливо забрати в полон.

Ксенія Рогаченко