-
Вони завжди поруч. Лежать біля входів у магазини, перебігають дорогу, тулиться до під’їздів у пошуках тепла. Ми бачимо їх щодня - і навчилися не помічати. Безпритульні собаки та коти стали частиною міського пейзажу, таким самим фоном, як зупинки громадського транспорту чи рекламні білборди.
Але їхня присутність - це не випадковість і не «природне явище». Кожна тварина на вулиці - чиясь колишня відповідальність. Чийсь вибір. Чиясь відмова.
Проблема безпритульності тварин в Україні давно вийшла за межі історій про жалість. Це питання соціальної зрілості суспільства, ефективності державних механізмів і нашої готовності відповідати за тих, кого приручили.
За даними першого всеукраїнського перепису притулків і волонтерських ініціатив, на початку 2023 року 510 організацій опікувалися майже 26 тисячами собак і 19 тисячами котів. І це лише ті, кого вдалося порахувати. Експерти припускають, що загальна кількість безпритульних тварин може перевищувати 140 тисяч.
Повномасштабна війна різко погіршила ситуацію. У тилових регіонах притулки повідомляють про зростання кількості тварин на 20–30 відсотків. У прифронтових - більш ніж удвічі. Зруйновані будинки, евакуації, загиблі або розлучені з улюбленцями господарі. Так з’явилися тисячі тих, хто тепер чекає на допомогу не біля миски вдома, а під відкритим небом.
Коли державні системи не встигають, на перший план виходять волонтери.
Вікторія з Харківщини пригадує, як уперше побачила цуценят, народжених просто неба. Каже, тоді зрозуміла: годування - лише тимчасове полегшення. Разом із друзями вони відловлювали тварин, стерилізували, лікували, шукали родини. Місяць без перепочинку. І головний висновок, який вона зробила: без системної роботи це коло ніколи не розірветься.
У Дружківці дві жінки, Юлія та Світлана, фактично стали опорою для тисяч покинутих життів. Вони доглядають близько 900 собак і майже 1400 котів, що залишилися після обстрілів. Привозять їжу, перев’язують рани, говорять до них - бо після пережитого страху навіть проста людська присутність стає лікуванням.
Інна із Запоріжжя розповідає, що багато тварин, які мали господарів, після бойових дій залишилися травмованими та нікому не потрібними. Новий дім для них знайти дедалі важче: люди самі живуть у невизначеності, рахують кожну гривню, бояться брати додаткову відповідальність.
Та правда, яку не завжди хочеться чути, проста: більшість безпритульних тварин з’явилися на вулиці не через війну.
Їх викидали через переїзди. Через алергію. Через «не впоралися». Через небажане потомство, якого можна було уникнути стерилізацією. Роками відсутність культури відповідального утримання накопичувала проблему, і тепер вона виросла до масштабів, із якими волонтерські зусилля фізично не можуть впоратися.
Міжнародні та українські зоозахисні організації постійно наголошують: стерилізація - найефективніший і гуманний метод контролю чисельності. Без неї кількість тварин зростає швидше, ніж для них знаходять домівки. Простіше кажучи, скільки б не рятували, нових покинутих стає більше.
Притулки сьогодні - це місця постійної боротьби. За корм, за ліки, за електрику, за шанс прилаштувати хоча б кількох підопічних. І водночас - боротьби з виснаженням. Люди, які там працюють, щодня проживають чужий біль, часто жертвуючи власним життям і стабільністю.
Але якими б відданими не були Вікторія, Юлія, Світлана чи Інна, вони не можуть замінити державну політику.
Бо безпритульні тварини - це завжди про людей. Про наші рішення і про їхні наслідки. Про те, чи здатні ми мислити наперед, а не лише співчувати постфактум.
Прибрати собак і котів із вулиць - не означає розв’язати проблему. Вона повернеться, якщо не працювати з причинами: освітою власників, обов’язковою реєстрацією, доступними програмами стерилізації, підтримкою притулків, реальним контролем за жорстоким поводженням.
Місто без безпритульних тварин починається не з відлову. Воно починається з відповідальності.
Поки ми проходимо повз, роблячи вигляд, що не бачимо, вони й далі лежатимуть біля наших під’їздів. І чекатимуть. Не лише їжі - а доказу того, що людяність у цьому суспільстві все ще має значення.
Бо коли невидимими стають вони, трохи невидимими стаємо і ми.
Лисенко Домініка
