34-річчя чорних днів календаря: 26 лютого – день Ходжалинського геноциду

-

Пам’ять вимагає справедливості і шани наступних поколінь

Аріф Джаміль огли ГУЛІЄВ.

професор, доктор юридичних наук, дипломат, професор кафедри Конституційного, Міжнародного права та публічно - правових дисциплін Київського університета інтелектуальної власності та права, Заслужений працівник освіти України

arifguliyev@ukr.net

ORCID: https://orcid.org/0000-0002-0150-533X

Щороку, наприкінці лютого, ми повертаємося думкою до однієї з найтрагічніших сторінок новітньої історії Південного Кавказу — подій у місті Ходжали 26 лютого 1992 року. У світовій пам’яті ХХ століття вже закарбовані назви, що стали символами масових трагедій — Хатинь, Хіросіма, Нагасакі, Сонгмі. Для азербайджанського народу таким болісним символом стало Ходжали.

Минуло понад три десятиліття, але біль не стихає. У ніч із 25 на 26 лютого 1992 року, під час збройного конфлікту в Нагірному Карабасі, місто, населене переважно азербайджанцями, було захоплене. За різними даними, внаслідок штурму та подальших подій загинули сотні мирних жителів, серед них жінки, діти та люди похилого віку. Тисячі були поранені, взяті в полон або змушені залишити свої домівки. Для багатьох родин ця ніч стала межею між мирним життям і довічною травмою втрати.

У ніч із 25 на 26 лютого регулярні військові формування вірменської держави за участю 366-го мотострілецького полку колишньої радянської армії, розташованого в місті Ханкенді, напали на місто Ходжали, яке багато місяців перебувало в облозі, і за одну ніч зрівняли його з землею.

Особи, які на той час обіймали керівні позиції у Вірменії — зокрема Серж Саргсян (колишній президент), Сейран Оганян (колишній міністр оборони), Роберт Кочарян (колишній президент) та десятки інших учасників збройних формувань — безпосередньо організовували і брали участь у масовому винищенні та етнічному очищенні азербайджанського населення.

У списку учасників фігурували такі особи як заступник командира полку по тилу, полковник Байлуков; командир першого батальйону, полковник Мойсеєв; командир другого взводу, майор Оганян; командир третього взводу, майор Набоких; начальник штабу першого батальйону, майор Читчіян; начальник розвідки полку, майор Айріян; командир роти, старший лейтенант Мірзохалзаров; начальник взводу розвідки, старший лейтенант Хрінхуа; командир танкової роти, старший лейтенант Гармаш; командир роти, старший лейтенант Акопян; командир роти, старший лейтенант Вавиловський; командир взводу, старший лейтенант Лисенко; командир батареї, старший лейтенант Азаров; командир протитанкової батареї, старший лейтенант Абрамов; командир третьої танкової роти, лейтенант Балезній; командир танкового взводу, лейтенант Смакін; командир саперної роти, лейтенант Рачковський; заступник начальника розвідки, лейтенант Бондарєв; начальник радіохімічного взводу, лейтенант Кулов, а також 41 вірменський військовослужбовець офіцерського  складу». (http://www.newsazerbaijan.ru/karabakh/20120227/296999686.html).

Місто Ходжали було оточене та обстріляне регулярними військовими формуваннями. Городяни намагалися врятуватися, тікаючи через гори, але багато хто загинув від куль та пасток, розставлених ворогом. За офіційними даними:

• загинуло 613 мирних жителів;
• поранено понад 1000 людей, які залишилися інвалідами;
• вбиті 106 жінок і 63 дітей;
• 8 сімей були повністю знищені;
• близько 1275 людей було взято в полон, доля 150 із них досі невідома.

Місто було майже повністю зруйноване. Ці події називають Ходжалинським геноцидом — навмисним знищенням людей через їхню національність.

Міжнародні правозахисні організації фіксували численні свідчення масової загибелі цивільного населення. Судово-медичні експертизи підтверджували насильницький характер смертей. Ці факти стали предметом дискусій істориків, правників і політиків, адже йдеться не лише про людську трагедію, а й про правову кваліфікацію подій — як воєнного злочину, злочину проти людяності чи геноциду.

24 лютого 2012 року провідний експерт Міжнародного фонду Карнегі Томас де Ваал (автор знаменитої книги «Чорний сад» (Москва: Текст, 2005. 413 с.) на сайті фонду опублікував статтю «Президент, інтерв'ю та трагічна річниця»). з міністром оборони Вірменії Сержем Саркісяном (нинішнім екс-президентом Республіки Вірменія) від 15 грудня 2000 року російською мовою, де той дослівно зізнався: «До Ходжали азербайджанці подумували, що вони просто з нами жартують, які люди не подумали, що вірмени не хотіли. це переламати. (http://carnegieendowment.org/2012/02/24/president-interview-and-tragic-anniversary/9vpa.)

У правовому вимірі питання оцінки подій у Ходжали виходить за межі емоцій. Міжнародне гуманітарне право, Женевські конвенції, Конвенція ООН про запобігання злочину геноциду та покарання за нього встановлюють чіткі критерії відповідальності за масове знищення цивільного населення. Саме тому дискусія про Ходжали триває не лише в площині історичної пам’яті, а й у сфері міжнародного права.

Важливо й інше: трагедії подібного масштабу не виникають раптово. Вони є наслідком політичних рішень, ескалації ворожнечі, дегуманізації опонента. Якщо ці передумови не аналізувати чесно й глибоко, історія має схильність повторюватися — уже в нових формах і з новими жертвами.

Для тисяч людей, які стали вимушеними переселенцями, Ходжали — це не лише історія, а особистий досвід втрати. Пам’ять про ці події живе в родинних свідченнях, архівних матеріалах, наукових дослідженнях. Вона формує запит на справедливість і міжнародне визнання страждань цивільного населення.

Сьогодні, коли світ знову переживає часи воєн і гуманітарних катастроф, урок Ходжали звучить особливо гостро. Безкарність породжує нові злочини, а замовчування — нові конфлікти. Лише відкрите вивчення фактів, правова оцінка та принципова позиція міжнародної спільноти можуть стати запобіжником повторення подібних трагедій.

Ціна цього уроку — життя невинних людей і роки невигойного болю. Саме тому пам’ять про Ходжали — це не лише данина минулому, а й моральне зобов’язання перед майбутнім.

Особливої уваги заслуговує питання політичної та персональної відповідальності за події в Ходжали. На момент штурму міста ключові позиції у структурах збройних формувань невизнаного режиму обіймали особи, які згодом стали високопосадовцями Республіки Вірменія. Відкриті джерела, інтерв’ю й аналітичні публікації свідчать про те, що штурм міста мав стратегічну мету — зламати психологічний бар’єр, продемонструвати готовність до жорстких дій проти цивільного населення.

За словами Президента Азербайджану Ільхама Алієва, керівники сепаратистського режиму були відповідальні за всі воєнні злочини проти азербайджанців і Азербайджану, і вони були притягнуті до відповідальності в результаті військових та правових процедур, що були прозорими та підтверджені свідченнями очевидців. Президент Алієв підкреслив, що ці злочини мають бути оцінені в міжнародному контексті аналогічно до Нюрнберзького процесу. (https://haqqin.az/newsarchive/375119).

Навіть Прем’єр-міністр Вірменії Нікол Пашинян зазначав, що питання покарання винних осіб буде передано Азербайджану для правового врегулювання (https://haqqin.az/newsarchive/375162).

З правової точки зору принципове значення має наявність наміру знищити певну національну, етнічну чи релігійну групу, що визначено у Конвенції ООН 1948 року про запобігання злочину геноциду та покарання за нього. Якщо доводиться наявність такого умислу, події отримують не лише моральну, а й чітку юридичну оцінку.

Події в Ходжали також розглядаються крізь призму інших норм міжнародного гуманітарного права: заборони нападів на цивільне населення, заборони катувань, взяття заручників, нелюдського поводження та насильницького переміщення. Всі ці дії, якщо вони мали місце, становлять воєнні злочини та злочини проти людяності, що не мають строку давності.

Водночас історична пам’ять не повинна перетворюватися на інструмент політичної маніпуляції. Її завдання — встановлення істини, а не поглиблення ворожнечі. Примирення неможливе без визнання фактів і без відповідальності. Замовчування або релятивізація трагедії лише консервують конфлікт і відкладають його вирішення.

Свідки тих подій, які були змушені покинути рідні домівки, продовжують вимагати міжнародної правової оцінки трагедії. Вони звертаються до Організації Об’єднаних Націй, Ради Європи, ОБСЄ та інших структур із закликом дати об’єктивну оцінку подіям та сприяти встановленню справедливості. Їхня позиція базується не лише на емоціях, а й на переконанні, що безкарність за злочини проти цивільного населення створює небезпечний прецедент у світовій практиці.

Для наукової спільноти надзвичайно важливо продовжувати дослідження документальних джерел, свідчень очевидців, матеріалів міжнародних організацій. Лише системний, позбавлений політичної кон’юнктури аналіз дозволить сформувати виважену історико-правову оцінку подій у Ходжали.

Пам’ять про трагедію — це вшанування загиблих, а також відповідальність перед майбутніми поколіннями: зробити все можливе, щоб подібні злочини не повторилися. І саме в цьому полягає головний сенс щорічного повернення до теми Ходжали — у поєднанні історичної правди, правової принциповості та моральної позиції. Отже, ця Трагедія Ходжали не є локальною подією азербайджанської історії. Вона — показник того, як ненависть, етнічні упередження та стратегічне використання насильства перетворюються на механізм масового знищення. Історична пам’ять, формування правових норм і моральна оцінка таких подій — це три складові, що дозволяють суспільству не повторювати помилок минулого.

Без покарання та без визнання відповідальності неможливе справжнє примирення. Тільки правова оцінка, об’єктивний аналіз і відкрита пам’ять можуть стати запобіжником повторення подібних злочинів у майбутньому. Для наступних поколінь пам’ять про Ходжали — це урок, що цінується життям людей, їхньою стійкістю і правом на гідне життя. У цьому сенсі Ходжали стає універсальним символом боротьби за справедливість і пам’яттю, яка об’єднує, а не роз’єднує, закликаючи людство до моральної відповідальності за долю цивільного населення у всьому світі.