31 березня — День геноциду азербайджанців

-

31 березня — День геноциду азербайджанців

Існує столітня історія березневого геноциду азербайджанців — але немає покарання

Вірменський тероризм, як чорний привид, залишив кривавий слід в історії Азербайджану та Туреччини

Аріф Джаміль огли Гулієв

Доктор юридичних наук, професор, Заслужений працівник освіти України, професор Кафедра конституційної, міжнародного права та публічно-правових дисциплін Київського університету інтелектуальної власності та права, Академік Вища Освіта НАН України.

Щороку 31 березня в Азербайджані на державному рівні відзначається День геноциду азербайджанців — день пам’яті про криваві події, що відбувалися в Азербайджані протягом останнього століття. 30—31 березня 1918 року керівники Бакинської комуни спільно з вірменськими шовіністами здійснили небачену з давніх часів різанину мусульманського населення.

Перша світова війна до крайності загострила соціально-економічні, політичні та національні проблеми в Російській імперії. Глибина кризових явищ практично в усіх сферах російського суспільства пояснює відносно швидке й безболісне повалення самодержавства в лютому 1917 року. Найбільш характерною особливістю політичної ситуації, що склалася після Лютневої революції в Закавказзі, було не спів падіння цілей і прагнень трьох національних рухів (грузинського, азербайджанського та вірменського), що діяли в цьому регіоні. У цьому контексті особливо серйозні розбіжності спостерігалися між азербайджанським і вірменським національними рухами. Річ у тім, що партія «Дашнакцутюн», яка фактично керувала вірменським національним рухом, визначаючи гіпотетичний простір майбутньої вірменської автономії, включала до нього обширні історичні землі Азербайджану та Грузії.

Відповідно до Ерзурумською угодою, укладеною між Османською державою та більшовицьким Закавказьким комісаріатом, російські війська залишили свої позиції на Кавказькому фронті, та їхнє місце зайняли вірменські збройні формування. Скориставшись анархією, вірмени розгорнули терор проти азербайджанців. До березня 1918 року в Єреванській губернії було розграбовано та спалено 199 азербайджанських сіл. Зі 135 тисяч азербайджанців, які проживали на цих територіях, частина зазнала винищення, а решта змушені були втекти в регіонах, які контролювали турецькі війська.

Бійнею мирного населення керував Степан Шаумян, призначений 16 грудня 1917 року Радою народних комісарів РРФСР надзвичайним комісаром у справах Кавказу. Шаумяну були надані надзвичайні повноваження щодо проведення політики радизації Кавказу та створення «великої Вірменії» на територіях, що опинилися під окупацією російських військ. Зміни, що відбувалися в ході світової війни, якнайкраще відповідали планам вірмен. Однак після укладання Брест-Литовської мирної угоди (березень 1918 року) російська армія залишила Каре, Ардаган та Батумі і ці регіони перейшли під турецьку юрисдикцію. Уряд Туреччини вимагає звільнити ці області. Частина російських та вірменських військ, які повернулися з Ірану та Туреччини, влаштувалися в Баку. Шаумян вирішив використати ці озброєні загони проти азербайджанців. У той період у Баку знаходилося невелике число мусульманських військовослужбовців-добровольців. Ситуація, що склалася, надавала хороші можливості Шаумяну втілити в життя свої плани. Тепер потрібна була привід, щоб влаштувати кровопролиття: нарешті, Шаумян скористався тим, що мусульманські військовослужбовці вирішили відправити зброю добровольцям до Лянкярану. Він наказав перешкодити відправленню зброї та боєприпасів до цього південного міста. У перестрілці, що зав'язалася, були вбиті і поранені. Скориставшись цим, Шаумян нацькував росіян і вірмен на азербайджанців, і в Баку відбулася небачена в історії різанина мусульманського населення.

Вранці 30 березня вірмено-більшовицькі формування зазнали міста залпового вогню з військових кораблів. Після артпідготовки озброєні дашнаки вдиралися до будинків азербайджанців і робили безжальні вбивства. Різанина набула масового характеру в ніч з 31 березня на 1 квітня. За три дні в Баку було вбито 17 тисяч людей. Вірмено-більшовицькі загони Шаумяна конфіскували майно мешканців Баку на суму 400 мільйонів рублів, зруйнували багато мусульманських місць поклоніння. Дашнаки та більшовики не погребували обстріляти з важких знарядь і мечеть Тязяпір. Озвірілі бандити віддали вогню будівлю «Ісмаїліє» — одну з величних пам'яток Баку. З 30 березня по 2 квітня внаслідок влаштованого кривавого побоїща вірмени в Шамаху вбили 8027 азербайджанців (зокрема 2560 жінок та 1277 дітей), спалили вщент 53 мусульманські села. У Губинському повіті безчинні дашнаки знищили 162 села, вбили понад 16 тисяч мирних жителів. Тисячі наших співвітчизників попрощалися із життям у Лянкярані, Мугані. Повністю зруйновано 160 азербайджанських населених пунктів у Нагірному Карабаху, влаштовано різанину у Шуші. У березні-квітні 1918 року в Баку, Шамаху, Губі, Мугані та Лянкярані вірмени вбили 50 тисяч азербайджанців, понад 10 тисяч людей вигнали з рідних вогнищ. Лише у Баку вірмени з особливою жорстокістю вбили близько 30 тисяч людей.

У Шамаху було зруйновано 58 сіл, знищено 7 тисяч мирних жителів (1653 жінки та 965 дітей). Вірмени стерли з лиця землі 122 села на території Губи, 150 — у верхній частині Карабаху, 115 — у Зангезурі, 211 — у Єреванській губернії, 92 — у Карській області, незважаючи на вік, убито десятки тисяч людей. В одному з численних звернень азербайджанського населення Єреванської губернії (газета «Емекчі» («Трудящийся»), № 231, 2 листопада 1919 року) вказується, що за короткий період у цьому історичному азербайджанському місті та його околицях зруйновано 88 сіл, 2 спалено. За 70 років панування радянської ідеології березневі події підносилися в історіографії як «громадянська війна», «контрреволюційний заколот», а насправді мав місце черговий геноцид дашнаксько-більшовицьких сил проти нашого народу. Організатор різанини С. Шаумян у телеграмі РНК РРФСР, відправленої 13 квітня 1918 року, пише: «Скориставшись нападом на наш піхотний загін, ми перейшли в наступ по всій лінії фронту. Сьогодні ми маємо 6-тисячну збройну силу. У дашнаків були національні озброєні частини чисельністю 3-4 тисячі чоловік, і вони теж опинилися в нашому розпорядженні. Саме їх участь надало громадянській війні характеру міжнаціональної різанини. Але запобігти їй не вдалося. Ми свідомо пішли на цей крок. Якби перемогли азербайджанці, то Баку було б оголошено столицею Азербайджану». Як бачимо, здійснювався нічим не прикритий геноцид проти азербайджанців. Вірмени мали намір перетворити Азербайджан, у тому числі й Баку, на свою вотчину. Довгі роки азербайджанський народ не був поінформований про трагічні сторінки своєї історії, фальшиві радянські ідеологічні настанови та сфальшована історія зовсім в іншому світлі представляли події тих років. Цвинтар, де спочивали жертви кошмарного геноциду, забетонували, звели пам'ятник Кірову, а довкола розбили парк. У цьому сенсі Указ, підписаний вісімнадцять років тому загальнонаціональним лідером Гейдаром Алієвим, важливий не лише з точки зору відновлення історичної справедливості, а й повернення нашого народу до свого коріння, морально-духовних цінностей, прихильності до землі, Батьківщини.

Однак розбіжності між азербайджанськими та вірменськими політичними силами цим не обмежувалися. На відміну від азербайджанських національних сил, вірменські партії на чолі з «Дашнакцутюн» рішуче підтримували прагнення Тимчасового уряду продовжити війну до переможного кінця.

Така діаметрально протилежна позиція вірмен і азербайджанців у питанні війни і миру стала одним із головних чинників, що сприяли посиленню конфронтаційних тенденцій у взаємовідносинах двох народів.

Вірменський тероризм, як чорний привид, залишив кривавий слід в історії Азербайджану і Туреччини. Можна сказати, що ХХ століття закарбувалося в пам’яті безмежною відразою та небаченими жорстокостями щодо тюрків і всіх, хто розмовляє тюркською мовою.

Історія політики геноциду й агресії вірменських націоналістів проти азербайджанського народу налічує вже двісті років. Метою цієї політики називається вигнання азербайджанців із їхніх історичних земель і створення на «звільнених» територіях держави «велика Вірменія».

У 80-ту річницю березневих подій — 26 березня 1998 року — загальнонаціональний лідер Гейдар Алієв підписав Указ, який дав політико-правову оцінку діям вірменських націоналістів. У документі зазначалося, що після здобуття незалежності Азербайджан отримав можливість створювати об’єктивну історію, досліджувати заборонені раніше події та давати їм оцінку.

Протягом наступних років Азербайджанська держава здійснила значну роботу щодо донесення до міжнародної спільноти своєї позиції щодо геноциду та етнічних чисток. У документі також підкреслюється, що геноцид проти азербайджанців здійснювався за участю російсько-вірменського партнерства.

Зазначається, що ще у XVIII–XIX століттях унаслідок політики Російської імперії та переселення вірменського населення змінювався етнічний склад регіону. Згадуються Гюлістанський (1813) та Туркменчайський (1828) договори, які сприяли поділу Азербайджану та переселенню вірмен на території Іреванського та Нахчиванського ханств.

У другій половині XIX століття, як стверджується в тексті, політика насильства проти азербайджанців набуває системного характеру. Згадуються організації «Гпчак», «Дашнакцутюн» та інші, які нібито здійснювали терористичну діяльність.

Під час революції 1905–1907 років відбувалися міжетнічні конфлікти, що супроводжувалися насильством і руйнуваннями в різних регіонах.

Події Першої світової війни та революції 1917 року створили умови для загострення ситуації. У березні 1918 року, за наведеними даними, відбулися масові вбивства в Баку та інших регіонах.

Керівником подій називається Степан Шаумян, який мав повноваження радянської влади на Кавказі. Вказується, що в Баку відбулися бої, які переросли у масове насильство проти населення.

У тексті наводяться дані про значні людські втрати та руйнування в Баку, Шамахі, Губі, Карабасі та інших регіонах.

Зазначається, що протягом радянського періоду ці події трактувалися як громадянська війна, а не як геноцид.

Після здобуття незалежності Азербайджану стало можливим переосмислення історичних подій і їх нове трактування.

Також у тексті підкреслюється роль державної політики Азербайджану в поширенні своєї історичної позиції на міжнародному рівні.

Окремо розглядається питання тероризму. Зазначається, що єдиного визначення тероризму в міжнародному праві не існує, але загалом він розглядається як застосування насильства для досягнення політичних цілей.

Після подій 11 вересня боротьба з тероризмом активізувалася на міжнародному рівні. Азербайджан приєднався до міжнародних ініціатив і ухвалив відповідне законодавство, зокрема закон «Про боротьбу з тероризмом» 1999 року.

У документі визначені основні принципи боротьби з тероризмом: законність, невідворотність покарання, координація заходів, захист прав громадян тощо.

Міжнародна спільнота також вживає заходів проти тероризму та сепаратизму.

Наприкінці підкреслюється важливість діяльності діаспор і необхідність інформаційної роботи на міжнародному рівні.

Зроблено висновок, що завдяки національній єдності та політичній волі Азербайджан прагне досягти своїх цілей, включаючи відновлення територіальної цілісності та донесення своєї історичної позиції до світу.