Трагедія в Умані: історії живих і мертвих

-

Її поховали у білій сукні у закритій труні. Яна Левченко – одна з 23-х загиблих внаслідок російського удару по житловій багатоповерхівці в Умані 28 квітня 2023 року. 

Їй назавжди 21. Молода, амбітна, працьовита дівчина мала великі плани на життя, але усі їх перекреслила країна-терорист. 

"29 квітня вона збиралася на День народження до мого сина – це її племінник і похресник, – розповідає сестра Яни Ірина. – Розповідала мені, яку красиву сукню купила, які гарні нові туфлі. Але 28 квітня вона загинула".

У зруйнованому підʼїзді, за даними поліції, загалом мешкало 109 людей. Яна винаймала тут квартиру, жила з хазяйкою і ще двома дівчатами. Їм пощастило: одна поїхала до батьків, а інша виселилася за два дні до удару. Яна з хазяйкою – загинули.

У березні дівчина мала вийти заміж, але весілля відклали, бо її хлопець – на фронті, пішов служити ще 4 роки тому, коли йому виповнилося 18. Тієї ночі вони востаннє переписувалися: наречений саме повернувся з позиції і вийшов на звʼязок. Запитували один в одного, як справи, чи все гаразд. О 4:18 вона востаннє була онлайн. А вже о 4:30, коли їй написала сестра, Яна була поза зоною досяжності. 

Яна Левченко

"Ми прокинулися ще до прольотів – у небі гули літаки, – говорить Ірина. – Коли почула два вибухи, одразу написала їй: "Ти спиш?". Та відповіді не отримала. Не знала, що ракета влучила в її будинок, сподівалася, що просто зник звʼязок. Та потім подзвонили куми, сказали, що Янин підʼїзд повністю зруйнований". 

Близько 5:30 Ірина з чоловіком були вже біля розтрощеного будинку. Вони не полишали надії, що Яна жива. Показували сусідам її фото. І кілька людей навіть сказали, що бачили, як її виводять з підʼїзду. Але – помилилися. 

Коли переконалися у непоправному, Ірина подзвонила мамі. Вона приїхала, здавала тест ДНК для упізнання. Близько обіду буквально примчав з фронту і коханий дівчини.

"Там було дуже важко, – з клубком у горлі каже Ірина. – Маленьких діток виносили по частинах, нічого не залишалося з тих дітей. Коли там твоя рідна людина, то дуже важко. Нічого не показували. Ми надіялися, що побачимо тіло, але нічого не можна було розпізнати. Навіть зрозуміти – чоловік це чи жінка".

Чи є в Україні безпечні місця

До удару 28 квітня місцеві називали Умань одним з найбезпечніших міст в Україні. Останні вибухи тут лунали ще в лютому 2022 року. Сирени вмикали, але небезпека щоразу минала. 

Через це, зокрема, з самого початку повномасштабного вторгнення місто стало важливим центром для біженців і вимушено переміщених осіб. Десятки тисяч людей, тікаючи від війни, зупинялися тут на ніч перед тим, як вирушити далі на захід. Через Черкаську область транзитом проїхали 240 тисяч переселенців, більшість з яких – не оминули Умань. 

Тисячі знайшли тут прихисток: хтось на місяць-два, хтось – надовго оселився в місті. Загалом в області, станом на лютий, офіційно зареєстровано 146 тисяч ВПО, 102 тисячі – залишились на постійне проживання. 

Уманська громада лише за перші три місяці великої війни прийняла понад 100 тисяч ВПО – це ті, хто зупинявся на тиждень і довше.

Для міста з населенням близько 82 тисяч – це неабиякий виклик і навантаження. Втім, в Умані не бідкаються: місто і сьогодні продовжує приймати переселенців з гарячих точок у східних областях України. 

"Відчиняю двері – кімнати і дітей немає…"

Одні з тих, для кого Умань стала новим домом – подружжя переселенців з Луганська. У них – троє дітей. Двох з них забрала російська ракета. Найменший тієї ночі спав в іншій кімнаті, разом з батьками.

Їхню історію розповіла Надія, практикуюча психологиня. Від ранку вона разом з колегами працювала біля зруйнованого будинку.

"Коли все почалося, то чоловік вивів наймолодшу дитину з жінкою з квартири і побіг за старшими дітьми, – переповідає Надія. – Він постійно повторював: "Я відчиняю двері, а там вогонь, кімнати і дітей немає". І при цьому знову і знову казав: "У мене є надія". Диван, на якому спали діти, стояв близько до стіни, що межувала з кухнею. І чоловік сподівався, що ліжко зависло, що діти встигли сховатися… Але ми розуміли, що все упало вниз". 

Молодшу дитину відвели до бабусі, а батьки – залишились чекати, сподіваючись побачити своїх старшеньких живими. Мама рвалася разом з рятувальниками шукати діточок під завалами. Вона вибігла в самому халаті, але встигла вхопити куртку для старшого сина. І цю куртку потім одягли на неї, щоб не мерзла. 

Їм писали і дзвонили друзі і знайомі – та сил і бажання відповісти, повідомити, що живі, у них не було:

"Кажу, давайте повідомимо близьким, що з вами все гаразд. А вона постійно заходила в галерею і дивилася на сина та доньку, які лишилися в цьому будинку".

Один біль на всіх

Повідомлення про те, що потрібні психологи, Надія отримала о 6:15. Каже, розуміла, куди йде. Разом з іншими дівчатами-психологами працювали у штабі у школі поруч. 

"Першою привели жінку, чия донька з родиною жила у зруйнованому будинку. Коли вона порахувала поверхи, то зрозуміла, що їхньої квартири – просто немає. Вона впала на коліна, почала сильно плакати і кричати: "Навіщо мені жити? Життя немає сенсу". Ми заспокоювали, говорили, що всі служби задіяні, що рятувальники роблять усе можливе, щоб врятувати всіх, хто там є", – розповідає психологиня.

Щоб стабілізувати стан людей, ставили їм найпростіші запитання: як звати, який зараз день тижня. Консультуючись з сімейними лікарями, які теж працювали на місці, давали ліки, відпоювали чаєм, кутали у пледи. Завели зошит, куди записували контакти людей, хто в кого де, кого шукають – мовляв, вам обов‘язково зателефонують. І в людей починала зʼявлятися надія. 

"Я розуміла, що потрібна тепла вода, багато глюкози, теплі пледи, – каже Надія. – Просила, щоб принесли шоколад і цукерки. А галетне печиво, яке несли люди, давати забороняла – бо на стресі люди, яких неабияк трусить, можуть ним просто вдавитися".

Неможливо навіть уявити, в якому стані були люди. Наприклад, чоловік-діабетик вночі прокинувся зробити собі укол і пішов на кухню поїсти. В цей час прилетіла ракета, і спальня, в якій мирно спала його дружина, вмить розвалилася…Той чоловік просто стояв і дивився на своє втрачене життя.

Та Надії особливо запамʼятався 7-річний Максим. Він стояв поруч з будинком разом з бабусею. Ноги трусилися, йому було важко дихати. Жінка підійшла до нього, взяла за руку – вона була холодна й мокра. Запитала, чи можна обійняти. Притупила до себе, щоб зняти тремор. Дала заспокійливе, яке підібрали лікарі. 

"Він постійно повторював: "Двері заклинило, двері заклинило, а в нас удома болгарки нема", – розповідає жінка. – Казав, що тепер не зможе ходити до школи, бо якщо знову прилетить ракета і знову заблокуються двері, він не зможе вийти. А ще – що дуже хоче жити. Ми сказали бабусі відвести дитину подалі, адже для нього – велике потрясіння дивитися, як горить і руйнується його будинок".

Приходили по психологічну допомогу і рятувальники: більшість не були готовими до такого – по частинах виносити дітей та дорослих. Але працювали героїчно: на самій верхівці гасили пожежу, тримаючи важкі шланги, ризикуючи щохвилини впасти донизу. Того дня був дуже сильний вітер – і вогонь спалахував знову і знову. 

"Для в Умані це був перший і, дай Боже, щоб останній такий випадок. Не всі знали, що і як робити. – аналізує Надія. – Потрібно було мінімізувати кількість цивільних, яких було аж занадто багато. Мами з дітьми приходили подивитися, наражаючи малих на психологічні травми… Від місця трагедії до лікарні маленька відстань, але були страшні затори. Рятувальники не могли доїхати на місце".

Люди горіли живцем

Ольга Шевчук мешкає в будинку напроти. Її підʼїзд – за 10 метрів від знищеного вибухом. Ніби передчуваючи біду, вона ще до оголошення тривоги вийшла у двір: там незвично сильно гавкала собака, дівчина хотіла її заспокоїти. 

Коли пролунав сигнал тривоги, на вулицю вийшло більше людей – щоб у разі біди не опинитися під завалами.

"Знайома з того підʼїзду вийшла гуляти з собакою в парку. Пес її врятував", – згадує Ольга.

Свисту ракет вона не почула. Лише – надзвичайно сильний вибух. За секунду – почали вибігати люди, здійнявся крик: 

"Просто нелюдський крик летів з того під‘їзду. Після вибуху спалахнула велика пожежа, почали злітати в повітря машини, навсібіч летіли осколки. Не можна було нічого зрозуміти. Шок. Але багато чоловіків повибігали з лопатами і відразу кинулися туди, на допомогу. А потім вже зʼясувалося, що 27 квартир просто не стало в секунду". 

Люди несли, хто що міг. Ольга мала передавати бригаді свого брата ліки: заспокійливі, знеболювальні, кровоспинні. Віддала усе це медикам на місці трагедії. 

Вона на власні очі бачила той жах. Як люди горіли живцем, як вистрибували з вікон. Як одна жінка 15 годин чекала, поки знайшли її двох дівчаток. 

"Важкі історії переповідали сусіди: молодий рятувальник витягнув з-під завалів дитину, та коли її передали парамедикам – вона перестала дихати. Хлопець з ДСНС впав на коліна… Ніхто до такого не готовий", – каже Оля.

"Якби ми всі одразу загинули – було б ОК. Жити без когось – нереально"

Катерина Загребельна 30 із 36-ти років свого життя мешкала в зруйнованому будинку. Тут вона росла, грала у квача на подвірʼї. З багатьма сусідами ходила до 5-ї школи, де після атаки був облаштований штаб. Останні 5 років жила у квартирі батьків вже разом з власною родиною – чоловіком, 13-річною донечкою Діаною і 3-річним синочком Захарієм. 

"Загинула вся родина моєї подруги Ірини, яка жила на 9 поверсі. Моя Діана дружила з її сином, – розповідає Катерина. – Андрій з пораненням з-під Бахмуту лежить в лікарні. І так в один момент він втратив всю сімʼю. Рома поїхав в рейс, приїхав – немає жінки й дитини… Знаєте, я чоловіку кажу, якби ми загинули всі разом – це було б ОК, а без когось жити було б нереально".

Катерина Загребельна

Катерина з родиною жила в сусідньому підʼїзді. Тієї ночі вдома була удвох з донькою, чоловік з сином саме був у батьків. О 4:30 їх розбудив перший вибух, коли ракета влучила у склади неподалік. Саме у цих складах родина зберігала інвентар і декорації для власного бізнесу – організації івентів. За підрахунками Загребельних, там було знищено декорацій, обладнання й інструментів на суму більше 300 тисяч доларів. З усього майна родини вціліло лише авто. 

"Ми залишилися без нічого, – каже Катерина. – Квартира, склад – це багато сил, часу, грошей. Але ми живі, діти наші здорові. Все можна пережити, але втрачати рідних – це жах".

Наступний приліт був уже в будинок, проте жінка з донькою навіть не одразу це зрозуміли:

"Телефоную чоловіку, кажу – ти чув, які потужні вибухи? А він мені: "Катюха, працює ППО, лягай спати". Потім подзвонили знайомі, розповіли, що був приліт десь у нашому районі. Вирішили, що одягнемося і подивимося. Спершу бачу – немає вікна, далі проходжу – немає стіни в під’їзді, а коли вийшли на вулицю, побачили, що немає пів будинку! У цей час він почав частинами валитися, стали вибухати машини навколо".

Катерина з донькою Діаною

Між двома вибухами минуло 4 хвилини. Хтось за цей час встиг врятувати власне життя. Чоловік з 8 поверху встав, одягнувся, взяв паспорт, гроші, перекрив газ, закрив квартиру і стояв під підʼїздом.

Катерина розповідає, що люди одразу згуртувалися, допомагали постраждалим: тягнули воду, ковдри, чоловіки руками перетягували авто зі спущеними колесами, щоб не рвонули. 

Що таке допомога тим, хто через війну залишився без даху над головою, родина Загребельних знає не за чутками. Від початку повномасштабного вторгнення вони активно працювали з переселенцями: шукали прихисток в Умані чи навколишніх селах, допомагали облаштувати побут, розвозили продукти і свіжий хліб. 

"Ми опікувалися приблизно двадцятьма сімʼями, – розказує Катя. – Одну родину, де було троє дітей, взагалі вдалося відправити у Фінляндію, до наших друзів. І вони там залишилися". 

Згодом почали займатися військовими: завозили на фронт провізію, побутові речі, мавіки, теплики, машини. Ремонтували і переганяли авто.

Зараз вони самі залишилися без квартири: вона не обвалилася, але усі стіни взялися тріщинами. Нині триває експертиза, за результатами якої визначать, ремонтувати будинок чи зносити.

"Якщо вирішать реставрувати будинок, то візьмуть на себе відповідальність за людські життя, – вважає Катерина. – У панельних будинків обмежений термін експлуатації. Вони будуються, неначе конструктор "Лего". І в разі чого – валяться, наче карткові будинки. Як на мене, будинок мають знести і надати людям рівноцінне житло. У нас квартира тільки після ремонту. Але я не можу повернутися туди. І не хочу".

Мешканці цього будинку зараз живуть по родичах, знайомих. Декому надали соціальне житло. Усім пораненим місто виділило по 50 тисяч гривень, родинам, які когось втратили – по 100 тисяч. Грошову допомогу виділили ЮНІСЕФ, окремі меценати. Та, на жаль, ніхто не зможе повернути людські життя. І невідомо, скільки часу знадобиться, щоб вилікувати глибокі душевні рани. 

***

На сайті "Прихисток" небайдужі українці можуть запропонувати житло для переселенців, розмістивши відповідне оголошення. Тож ВПО можуть знайти тимчасовий прихисток у будь-якому регіоні України чи за кордоном, на кілька днів чи на довший період. Система фільтрів допоможе легко підібрати варіант, який відповідає вашим критеріям, і швидко зв’язатися з власником. Сайт працює 40 мовами.

Це повністю волонтерська ініціатива. Її у перший день повномасштабного вторгнення запустила народний депутат України Галина Янченко. Пізніше програма "Прихисток" отримала державну підтримку. Власники житла, які прихистили переселенців, отримують компенсацію від держави на сплату комунальних послуг.

Роксана Касумова, спеціально для "УП. Життя"