Хабарі «в законі»: чи стане жити легше?

-

Узаконення хабарів, тобто оприлюднення офіційних прейскурантів на те, за що ми раніше платили неофіційно, жодної базової проблеми не вирішить.

  Ініціатива Міністерства освіти (читай – міністра Дмитра Табачника) повинна узаконити батьківські внески, які практикує кожен клас кожної української школи.

Звісно, є навчальні заклади, де батьківські збори не зводяться до здачі наперед обумовленої суми в загальний казан під назвою «фонд класу». Але в цих школах, що називаються елітними та престижними, за навчання батьки платять офіційно. Так би мовити, за тарифом. І нічим більше не заморочуються.

Існують також школи, які повністю фінансуються з бюджету, як і має бути. Проте таких навчальних закладів небагато, сконцентровані вони здебільшого в Києві та окремих містах-мільйонниках, і навчаються там переважно діти високопосадовців, крупних державних чиновників.

Тож наголошую: здебільшого в українських школах за добробут школярів платять батьки. І раз це не новина, то профільне міністерство вирішило влаштувати революцію та узаконити те, що без Табачника та, будемо відверті, його попередників так само було нормою. Тобто регулярне збирання коштів на численні ремонти численних класів та обладнання навчальних кабінетів. Схема не раз публікувалася  у відкритих джерелах, тому зовсім не має статусу державної таємниці. Можливо, відтепер батьківські внески перетворяться з добровільно-примусових на обов’язкові.

Власне, батьківські кошти й до цього часу вважалися обов’язковими. Хоча в кожному класі завжди є такі батьки, котрі або відмовляються здавати гроші публічно, або саботують не лише збір коштів, а й батьківські збори, під час яких пускається «картуз по колу». Від того їхні діти зовсім не страждали. Адже якщо коштом більшості батьків відремонтовані всі шкільні парти, то дитина саботажників не сидить за ламаною, а так само за цілою. І від того дитині не гикається. Так само, як і її скупим, як вважає решта, батькам.

До чого попередній абзац? А до того, що узаконення таких внесків, виведення їх зі цнотливої тіні, зовсім не поміняє ситуацію. Наше батьківське ставлення до того, що робити ремонт у класах, купувати нові парти та дошки, фарбувати двері й забезпечувати належне опалення класу в холодні пори року ми мусимо все одно на свої кревні, не поміняється.

Платня вчителям йде з бюджету. Батьки вчителям не платять, діти ходять до школи, отримують підручники та, відповідно, знання. Отже, формально право на безкоштовну середню освіту реалізоване. Але на балансі держави не лише працівники освіти й друк підручників. На це батьки гроші не збирають. Формально державним установам, тобто – управлінням та відділам освіти підпорядкована також нерухомість. Тобто шкільні приміщення. Місця, де діти отримують цю саму безкоштовну освіту. Без дозволу відповідного чиновника школу не можна закрити чи перепрофілювати, наприклад, на нічний клуб. Таким чином, така державна установа, як управління освіти, опікується не лише своєчасною виплатою зарплат педагогам та навчальним процесом, а й загальним станом самого шкільного приміщення.

Значить, за формальною логікою, батьки, які не платять за навчання педагогам і не купують власним коштом підручники, окрім потрібних у спеціалізованих школах для окремих предметів, не повинні платити й за ремонт шкільних дахів, класних приміщень, оновлення бібліотечних фондів, обладнання в спортзалах, квіти в коридорах!

Чесно скажу: я не заперечую проти подарунків учителям на їхні професійні свята. Адже не всюди педагоги вимагають планшетні комп’ютери та дорогі мобільні телефони. А на додаткові каву-квіти-цукерки для класного керівника своєї дитини автор цих рядків якось заробить. Проте чого я категорично не сприймаю, так це того, що в свій вільний час, якого в мене небагато, мушу приходити в школу, аби фарбувати двері й стіни, прибирати сміття в класі та мити підлогу. А ще - шукати того, хто повісить карнизи безкоштовно, бо на знаючого майстра треба додатково пускати картуза по колу тощо. Я та решта батьків не повинні перетворюватися на одинадцять років на кризових менеджерів, які своїм коштом розрулюють не навчальні, а господарчі питання рідної школи.

І ось цю проблему узаконення благодійних внесків не вирішить. На ці гроші не буде найматися спеціально навчена людина, яка лататиме дах чи клеїтиме в класах шпалери. Ці потреби повинен тягнути державний бюджет. А виходить, ми з вами не просто сплачуємо загальні податки, але й підміняємо собою державну скарбницю. Причому повністю замінити собою державні інституції і зробити, наприклад, для себе та своїх дітей ту країну й таку освіту, які нам усім краще підходять, ніяка партія влади не дасть.

Коли з приводу згаданої вище ініціативи чуються окремі голоси, які називають легалізацію благодійних фондів узаконеним хабарництвом, особисто я скромно мовчу. Бо насправді з хабарництвом у класичному вигляді батьківські внески мають дуже мало спільного. Що таке хабар? Це коли ви приносите певному чиновнику певну суму. І він за цю суму вирішує ваші нагальні проблеми. Але кому треба нести хабара і, головне, яку суму, аби в наших парках, скверах та просто на наших вулицях почали прибирати сміття? Кому слід додатково платити, аби мажори, які калічать та вбивають наших близьких на вулицях, не обходилися легким переляком, а діставали належне покарання? Хто і кому мусить давати хабара за те, щоб комунальники виконували свої обов’язки та обслуговували наші будинки належним чином?

Думаю, ви зрозуміли: узаконення хабарів, тобто, оприлюднення офіційних прейскурантів на те, за що ми раніше платили неофіційно, жодної базової проблеми не вирішить. Ремонт шкільних приміщень, вивезення сміття, обладнання медичних кабінетів у державних лікарнях, приведення в порядок тепломереж, і взагалі – налагодження всього, що забезпечує належну якість освіти, медицини та загалом життя, в повній мірі лежить на державних плечах. Поки ми робимо ремонти десь, крім своїх квартир, власним коштом, якість країни навряд чи покращиться.