Березнева трагедія в Азербайджані: сторіччя без покарання

-

Аріф Джаміль оглу Гулієв,

доктор юридичних наук, професор, Заслужений працівник освіти України, академік НАН вищої освіти України, член Міжнародної спілки журналістів

Щороку 31 березня в Азербайджані на державному рівні відзначається День геноциду азербайджанців – день пам’яті про трагічні події, що відбувалися в країні протягом останнього століття. 30–31 березня 1918 року керівники Бакинської комуни у співпраці з вірменськими збройними формуваннями здійснили масові вбивства мусульманського населення, що стали однією з найкривавіших сторінок в історії регіону.

Перша світова війна загострила соціально-економічні, політичні та національні протиріччя в Російській імперії. Системна криза, яка охопила всі сфери суспільства, спричинила відносно швидке і майже безболісне повалення самодержавства в лютому 1917 року. Особливістю політичної ситуації, що склалася після Лютневої революції на Кавказі, було розбіжність інтересів і прагнень трьох національних рухів – грузинського, азербайджанського та вірменського. Найбільш гостре протистояння спостерігалося між азербайджанським і вірменським національними рухами.

Партія «Дашнакцутюн», яка фактично очолювала вірменське національне відродження, уявляла майбутню автономію Вірменії як територіальне утворення, що включало значні частини історичних земель Азербайджану та Грузії. Однак політичні суперечності між азербайджанськими та вірменськими силами не обмежувалися лише питаннями території. На відміну від азербайджанських національних діячів, вірменські партії, очолювані «Дашнакцутюн», рішуче підтримували намір Тимчасового уряду продовжувати війну до переможного кінця.

Ці розбіжності у підходах до питання війни та миру стали одним із ключових чинників, що посилили конфлікт між двома народами. Подальші події, зокрема масові вбивства та етнічні чистки, залишили кривавий слід в історії регіону, закарбувавши у свідомості народів трагічні спогади.

Історія вірмено-азербайджанських відносин сповнена складних і болючих моментів, що сягають двохсотрічного періоду політичного та територіального протистояння. Впродовж цього часу азербайджанці неодноразово зазнавали насильницьких переселень і втрачали свої історичні землі. Ці події, що стали наслідком етнополітичних конфліктів, досі залишаються важливою темою для осмислення та дослідження як істориками, так і сучасними політиками.

107-ой річниця березневих подій: історична пам’ять і політико-правова оцінка

26 березня 1998 року, в 80-ту річницю трагічних березневих подій, загальнонаціональний лідер Азербайджану Гейдар Алієв підписав Указ, що дав політико-правову оцінку історичним подіям і закликав до збереження національної пам’яті. Цей документ став важливим етапом у процесі дослідження та усвідомлення історичних фактів, що мали значний вплив на долю азербайджанського народу.

В Указі зазначено, що здобуття незалежності Азербайджаном відкрило можливості для створення об'єктивної історичної картини. Події, які раніше залишалися поза науковими дослідженнями, отримують аналіз та оцінку. Зокрема, в документі наголошується на численних актах насильства й депортаціях, які протягом тривалого періоду не отримували належної правової кваліфікації.

Протягом останніх десятиліть Азербайджанська держава здійснює активну роботу з інформування міжнародної спільноти про трагічні події минулого. В Указі також розглядаються історичні передумови конфліктів у регіоні, зокрема фактори зовнішнього впливу та геополітичних змін, що сприяли виникненню етнічних протистоянь.

Історичні документи свідчать, що значні зміни етнічного складу населення Кавказу почалися ще в XVIII–XIX століттях у контексті імперських стратегій. Так, у 1721 році під час завоювання Прикаспійських територій Петро I видав наказ про підтримку вірменських переселенців у стратегічно важливих регіонах. Подібна політика тривала й у наступні століття: указом імператриці Катерини II 1768 року було закріплено протекторат Російської імперії над вірменським населенням, а в 1802 році імператор Олександр I дав інструкції щодо активного залучення вірмен до адміністративних структур на Кавказі.

Підписані в XIX столітті Гюлістанський (1813) і Туркменчайський (1828) договори значною мірою змінили геополітичний ландшафт регіону, що призвело до міграційних процесів. Після укладення Туркменчайського договору 21 березня 1828 року імператор Микола I видав указ про створення «Вірменської області» на території Іреванського та Нахічеванського ханств, що стало важливим етапом у формуванні адміністративних меж майбутньої Вірменії. За офіційними статистичними даними того періоду, в центрі цієї області, місті Єреван, проживало 7331 азербайджанець та 2369 вірмен. Пізніше, відповідно до положень Туркменчайського договору, до регіону було переселено додатково 40 тисяч осіб з Ірану, а після російсько-турецьких воєн 1829 та 1878 років – ще 85 тисяч переселенців з Османської імперії.

На початку XX століття політичні та етнічні конфлікти на Кавказі загострилися. У 1905–1907 роках революційні події в Російській імперії створили нестабільне середовище, що призвело до масових заворушень у містах Баку, Шуша, Зангезур та інших регіонах, у результаті яких постраждали численні населені пункти. Ці події стали частиною ширшого контексту регіональних конфліктів, що тривали впродовж століття та мали довготривалі наслідки для народів Кавказу.

Етнічні конфлікти та демографічні зміни в Закавказзі у XIX – на початку XX століття

У другій половині XIX століття етнічні процеси на території Закавказзя набули нового виміру, що було пов’язано із загальними геополітичними змінами та імперською політикою в регіоні. Відбувалися масштабні міграційні рухи, що впливали на демографічний склад населення Азербайджану, Вірменії та Грузії. У цей період з’явилися національні рухи, що сприяли формуванню політичних організацій, які висували різні етнополітичні вимоги.

На початку XX століття, в умовах загальної нестабільності в Російській імперії, міжетнічні суперечності загострилися. У період революції 1905–1907 років у різних регіонах Закавказзя відбулися збройні сутички та напади, що призвели до значних людських втрат і руйнувань. Унаслідок цих подій у деяких районах спостерігалося зменшення чисельності окремих етнічних груп.

Згідно зі статистичними даними 1916 року, загальна чисельність населення Єреванської губернії значно зросла, досягнувши 570 тисяч осіб. Однак у той же час чисельність азербайджанського населення в регіоні скоротилася. Незважаючи на це, азербайджанці все ще становили значну частину населення губернії – близько 45%.

Початок Першої світової війни у 1914 році та подальші політичні зміни створили нові виклики для народів Закавказзя. У 1915 році в умовах воєнних дій в Османській імперії почалися масштабні переміщення населення, що торкнулися як турецьких, так і вірменських громад. Значна частина вірменського населення покинула північно-східні провінції Османської імперії та переселилася до Єреванської губернії, Зангезура й Карабаху. Ці процеси відбувалися на тлі триваючої війни, що загострювала суперечності між різними етнічними спільнотами.

Після Жовтневої революції 1917 року ситуація на Кавказі ускладнилася через відхід російських військ із регіону. Відповідно до Ерзурумської угоди між Османською імперією та більшовицькою владою Закавказзя, російська армія залишила свої позиції, що призвело до заповнення цього вакууму збройними формуваннями місцевих національних сил. У період з 1917 до початку 1918 року в Єреванській губернії відбувалися збройні конфлікти, що спричинили значні втрати серед мирного населення.

Одним із ключових моментів цих подій стало загострення ситуації в Баку навесні 1918 року. На той момент місто було поліетнічним центром із сильними політичними впливами різних угруповань. 16 грудня 1917 року більшовицький уряд призначив Степана Шаумяна надзвичайним комісаром у справах Кавказу, надавши йому широкі повноваження для реалізації політики радянізації регіону. У цьому контексті в Баку відбулися збройні сутички, які переросли в масові зіткнення між різними групами населення.

Події березня 1918 року стали однією з найтрагічніших сторінок в історії міста. Використовуючи конфлікт навколо перевезення зброї добровольцям у Ленкорань, більшовицьке керівництво вдалося до рішучих дій, що спричинили масштабне насильство. У результаті збройних дій у Баку загинула велика кількість цивільного населення, а місто зазнало значних руйнувань.

Таким чином, період кінця XIX – початку XX століття був часом масштабних етнічних і політичних трансформацій у Закавказзі. Демографічні зміни, міграційні процеси та геополітичні події безпосередньо вплинули на подальший розвиток регіону, визначивши вектори політичних та етнонаціональних відносин на багато десятиліть уперед.

Події березня-квітня 1918 року в Закавказзі: історичний контекст і наслідки

Навесні 1918 року ситуація в Закавказзі загострилася внаслідок політичної та соціальної нестабільності, спричиненої розпадом Російської імперії, відходом російських військ і боротьбою за владу між різними національними, політичними та ідеологічними силами. У березні 1918 року в Баку відбулися збройні зіткнення, які переросли у масове насильство.

30 березня в місті почалися бої, в яких брали участь більшовицькі загони та збройні формування різних політичних угруповань. Військові дії супроводжувалися обстрілами міста та нападом на цивільне населення. Насильство досягло піку в ніч із 31 березня на 1 квітня. За різними оцінками, кількість загиблих у Баку та інших районах сягнула кількох тисяч осіб.

Подібні події відбувалися й за межами Баку. У Шамахі, Губі, Мугані та Ленкорані також зафіксовані випадки збройних нападів, що призвели до людських жертв і значних руйнувань. Деякі джерела вказують, що внаслідок насильства було знищено десятки населених пунктів.

У той же час новостворений уряд Азербайджанської Демократичної Республіки, що проголосив незалежність 28 травня 1918 року, намагався дати правову оцінку подіям. 15 червня 1918 року азербайджанська влада створила Чрезвичайну слідчу комісію для розслідування випадків насильства, що відбулися в регіоні. Комісія зібрала значну кількість матеріалів, на основі яких були відкриті кримінальні справи щодо ймовірних винуватців трагедії.

Однак у квітні 1920 року Червона армія Радянської Росії зайняла Азербайджан, що поклало край незалежності республіки. Унаслідок зміни політичного режиму діяльність слідчої комісії була припинена, а багато зібраних матеріалів втрачено або засекречено.

Події березня-квітня 1918 року залишаються важливою сторінкою історії Закавказзя, що потребує подальшого вивчення на основі документальних свідчень і неупередженого підходу. Вони стали частиною загального процесу політичної та етнічної трансформації регіону в умовах розпаду імперій і становлення нових держав.

Тільки після розпаду СРСР азербайджанські історики отримали можливість об'єктивно дослідити причини, характер і наслідки кривавого березня 1918 року.

Через історичні обставини протягом двох століть не вдавалося дати неупереджену оцінку подіям, що відбувалися. Однак у останні роки Азербайджанська Республіка активізувала діяльність у цьому напрямку. Указ загальнонаціонального лідера Гейдара Алієва від 26 березня 1998 року дозволяє проводити цю роботу більш глибоко та системно. Цей документ відкриває правду про події, що сталися багато років тому, та відновлює історичну пам’ять народу.

У зверненні до народу з нагоди чергової річниці березневих подій 1918 року президент Азербайджанської Республіки Ільхам Алієв підкреслив: «Перед урядом і громадянами Азербайджану, нашими співвітчизниками, які проживають за кордоном, сьогодні стоять два тісно пов’язані між собою важливі завдання: звільнення наших територій від окупантів, повернення вимушених переселенців до рідних домівок і донесення правди про геноцид азербайджанців до світової громадськості, викриття фальшивих тезисів підступної вірменської пропаганди. Для вирішення цих завдань ми повинні використовувати проти окупанта — Вірменії — політичні, правові, економічні та ідеологічні засоби тиску, а також усі внутрішні та зовнішні можливості. Вірменія не здатна конкурувати з нами з точки зору економічного та військового потенціалу».

З цієї точки зору важливе значення має Форум керівників азербайджанських і турецьких діаспорських організацій. Його підсумки дають надію на те, що в майбутньому вдасться створити серйозні перепони для вірменського лобі та перейти в рішучий пропагандистський наступ.

На шляху досягнення загальнонаціональних цілей, завдяки патріотизму, національній єдності та цілеспрямованій діяльності народу, політичній волі керівництва Азербайджану, азербайджанці будуть домагатися поставлених завдань, зокрема відновлення територіальної цілісності й суверенітету, а також викриття тих, хто століттями планомірно здійснював справжній геноцид, сіяв ненависть і ворожнечу між людьми та народами. Гейдар Алієв — видатний державний діяч, мудрий лідер і стратег, який відіграв ключову роль у становленні та розвитку сучасного Азербайджану. Його далекоглядність, рішучість і політична майстерність дозволили зміцнити незалежність країни, забезпечити стабільність і створити міцний фундамент для економічного зростання. Завдяки його зусиллям Азербайджан утвердив себе на міжнародній арені як впливова держава, а його спадщина продовжує надихати нинішні й майбутні покоління.