-
Довіра до Правого сектору та його провідника Дмитра Яроша вимірюється кількістью добровольців, що прибувають до таборів для боротьби з тероризмом. Як повідомили джерела з інструкторів ПС, які готують бійців, з початку тижня на вишкіл прибуло 200 чоловіків. Переважна кількість з них – віком від 19 до 25 років.
-
Пане Дмитре, скільки потрібно часу, щоб перевірити адекватний стан людини і залучити її до гвардійців?
-
Підготовка може тривати кілька місяців. Загалом відсів відбувається протягом двох тижнів.
-
Чи можете вказати на тенденції внутрішньої розбудови вашої організації? Що робите для того щоб не стати формальною людиною, чиновником?
-
Нам вдалося зберегти справжній бойових дух в організації “Тризуб” протягом двадцяти років. Це організація, яка не поступилася принципами і не роскололася. Спадкоємцем традицій став і Правий сектор. Власне сьогодні ми поділяємо організацію на умовну партійну структуру, для тих лідерів, які хочуть реалізувати себе в політиці, і громадьску – яка має бути основним контролюючим фактором в системі. До того ж ми не згорнули діяльність ні “Тризубу” ні УНСО як громадьских організацій. Вони також мають первні контролюючі засоби.
-
Займалися бойовими мистецтвами?
-
Так. Класичною боротьбою займався в школі. Потім рукопашний бій. До армії і після армії. Звичайно в армії теж. Бійок було багато в моєму життя. Мама в мене проста робітниця. Тато – інженер. Коли приходив в синцях – сприймали спокійно.
На районі прізвиська не мав. Казали просто – Ярош.
“Тризуб” став головною школою життя. Потім радянська армія. Два роки знаходився в іншій системі координат. Вдячний долі, що послужив в тих умовах, бо це формувало мене як чоловіка. Спочатку служив в Білорусії, потім біля Байкалу. Займалися охороною бойових стартових позицій ракетних військ стратегічного призначення. Спецпідрозділ охорони. Офіцерів було багато українців, солдат теж було. Але ми були у меншості.
-
В радянській армії постояти за себе гуртом могли переважно кавказці. Українці часто займали позицію “моя хата з краю”.
-
На той час національна самосвідомість вже пробуджувалась у людей. Не тільки українці, росіяни й білоруси теж потрапляли у важки ситуації. Але вдавалося гуртувати людей. Вже мав досвід організаційний “на гражданці”. Мені, як людині, яка першою підняла синьо-жовтий прапор в Дніпродзержинську було важко змиритися з такими речами як земляцтво, дідівщина. Наш підрозділ мав бойові завдання і часто ходив з бойовою зброєю. Той колектив можна було гуртувати. Зрештою скроро зрозуміли – краще уникати конфліктів з людьми, які мають постійний доступ до автоматів. У нас до того ж був дуже хороший взводний - прапорщик Іванов. Тримав ситуацію під контролем. У липні 89 року прийняли декларацію про суверенітет тоді ж прийняли рішення про перевід українських військовиків до України. Той документ мав здебільшого декларативний характер і не мав юридичної сили. Я оголосив голодування на три доби і тоді прийшла урядова телеграмма з Києва. “Просимо припинити активні дії до вирішення вашого питання” за підписом Чорновола та депутатів.
1991 року Ярош був єдиним в полку, хто визначив свою позицію проти ГКЧП.
Випустив кілка листівок і вивісив в казармах. За годину сержанта Яроша прийшов мене арештовувати парторг полку. Хлопці, з якими служив Дмитро перешкодили здійснити арешт. Переважно це були росіяни і українці. Заколот у Москві приборкали і 21 серпня командир полку урочисто подякував на плацу перед усім особовим складом Дмитра Яроша за стійкість і активну громадську діяльність.
-
Коли вперше зіткнулися з таким поняттям як смерть?
-
Дитиною на похоронах когось із родичів усвідомив, що колись доведеться померти й мені. Усі під Богом ходимо. Значну частину життя очолюю парамілітарні структури, які час від часу намагаються визначати як незаконні. Відповідно загроза свободі і загроза життю існувала часто. З часом до цього звикаєш і вже не так яскраво на це реагуєш.
Звичайно, хочеться жити.
-
Існує рецепт від Яроша як боротися зі страхом?
-
Страх можна контролювати. Останні події на Майдані довели, що люди вміють контролювати свій страх і спрямовувати його у конструктивний напрямок. Небезпека змушує бути уважним. Страх може спонукати до рішучих дій. В останнє таке відчуття було коли втримували останній вогняний рубіж на Майдані. Бо надто близько вони були підійшли. Більшість переживань було за те, що ми не доведемо до логічного завершення почате.
-
Часто стикалися зі зрадою?
-
Не часто, але було. Від фатальних особистих зрад Господь милував. Були в організаційному плані. Намагаюся простити і дистанціюватися від таких людей.
-
Як будується ваше життя? Створюєте і реалізуєте плани, чи довіряєте долю Богу?
-
Більше Богу, я віруюча людина і христянин. Але моя діяльність повинна мати системний харакер. Тому, як мінімум тактичне планування є.
Я виріс в кварталах Дніпродзержинська серед соціуму, який мало зрозумілий жителям респектабельних київських районів. Я люблю своє місто і людей, які живуть в тому місті, бо вони щирі, відверті. Вони не політики і не мають подвійних стандартів.
Почав формуватися як людина з патріотичними поглядами ще у 88 році. Активно включився в боротьбу за незалежність України. Старшокласником брав активну участь у акціях Народного Руху України. Це були часи Народного Руху Латвії, Естонії. Ми використовували досвід західних сусідів. Масові акції формували ті якості, якими можна послуговуватися й зараз. Вчився в російській школі, в Дніпродзержинську на той момент було дві українських школи на околицях міста. Я почав говорити українською в 15-16 років. Цікаво, що навчати української мене почав товариш алжирець. Здобули тоді навіть перемогу на виборах, ті демократичні сили, які ми підтримали, пройшли до органів влади, що для Дніпродзержинську та Кременчуга було феноменальним явищем.
-
Той період був достатньо “вегитаріанським” для націоналістів України. Коли ви почали думати над тим, що гідність і права українців доведеться захищати зі зброєю в руках?
-
Вже тоді це не виключалося. Ми розуміли, якщо не буде поступового демократичного розвитку - доведеться боротися зі зброєю. Дивного і екстремістьського ми в тому не вбачали. Хоча при тій системі, коли КДБ мало розгалужену мережу інформаторів і великий вплив, говорити про створення повстанського руху було б перебільшенням. Але тоді, у 17 років, ми мало переймалися труднощами. Це я тепер усвідомлюю, що військовий рух тоді задіяти було дуже проблематично.
-
Якою бачите країну у найближчому майбутньому?
-
Я націоналіст маю націоналістичний тип мислення і можу відстежити тендценії починаючи від 1988 року. І я бачу наскільки за ці кілька десятиліть зросла національна свідомість. Ідея державності нашого народу сьогодні перемагає. Ми не можемо зразу зробити прихильниками 100% українців. Але впливати на розвиток суспільства ми будемо неодмінно. Сьогодні стає зрозуміло, що люди, які прийшли до влади на гребні революції, багато роблять не кращим чином. Втім, ми не станемо форсувати ситуацію, тому що будь-яка внутрішня конфронтація наразі може коштувати нам державності. Держава отримає реалістичні механізми контролю. Над цим працюємо. Парламент, який не задовольняє потреб держави треба розігнати.
-
У свої сорок два роки ви здійснили все що хотіли від життя?
-
Я маю сім’ю, дітей. Маю друзів і велику кількість людей, які приєдналися до нас на Майдані, заради загальної мети, тому вважаю себе реалізованою людиною.
-
Де будете відпочивати найближчим часом?
-
Рідко це роблю, бо результат від гарно виконаної роботи – має більш позитивний наслідок аніж будь який відпочинок. Поїду до друзів у Слов’янськ.
Ітрев'ю - Юрій Поліщук, фото - Віталій Ясинський
